День 11. 16.09.2015. хр. Циві (1991) – м. Сагареджо

Кілометраж: 54,04 км
Набір висоти: 1538 м
Час у русі: 6 год. 27 хв.

Виїхавши з місця попередньої ночівлі, трохи вище на трасі побачили більш гарні місця для ночівлі. За Шуамтинським монастерем повертаємо на кам’янисту дорогу, що піднімається на хребет Циві. Перші два кілометри її йдуть круто вгору та встелені крупним камнем зі щебнем, по якому доводиться йти пішки. На початку підйому розташований приємний старовинний мисливський будиночок з парком у заброшеному стані, там же є джерело. Дорога стає більш пологішою та серпантином піднімається на хребет. Рухаємось по ній у приємному тенистому лісі, часом блукаючи в пошуках ожини, яка була великих розмірів та й дуже стигла.

З хребта відкриваються чудові панорами на Алазанську долину та інші хребти. В цілому дорога гарна, але зустрічаються крупнокам’янисті ділянки, тряска на яких трохи дістає. Хребет незвичний своїми пологими балочками та порізаністю рельєфу бокових відрогів через пісковики.

Ледве не пропустивши потрібну дорогу через непомітність повороту, починаємо затяжний спуск до Сагареджо. Спуск виявилися доволі кам’янистим, тому швидко спуститись не вийшло. У Сагареджо виявилось доволі складно знайти працюючу колонку з водою, мабуть через аномальну засуху в цьому районі. Навіть ожина, що росте обабіч дороги виявилась дуже сухою й несмачною. На ночівлю становимось у саду з шовковицею.

День 12. 17.09.2015. оз. Калатадзе – с. Удабно – Давід-Гареджо – м. Руставі – оз. Кумісі

Кілометраж: 101 км
Набір висоти: 1147 м
Час у русі: 6 год. 23 хв.

Зранку трохи проглянуло сонечко та й пройшов невеличкий дощик, але на щастя погода все-таки не стала остаточно псуватись. Їхалось по асфальтованій дорозі доволі легко й швидко. Всюди виднілись нескінченні лисі пагорби з пожовтівшою травою, разом з солоними озерами з неприродньо червоним кольором води малювали якісь майже марсіанські краєвиди. Лише перед самим монастирем Давід-Гареджо асфальтована дорога скінчилась.

Монастир Давід-Гареджо дуже добре відреставрований, являє собою фортифіковану споруду з вежами, келіями-печерами. В цілому, доволі привабливе для туристів місце, до нього приїзджає багато іноземців. На диво, вхід виявився безкоштовним.

Від монастиря до Руставі прямої асфальтованої дороги немає, рухаємось однією з грунтових доріжок крізь холми, дорога швидко спускається повз військові містечка та виїзджаємо на частково асфальтовану дорогу поблизу селища Мзіанеті. Місто Руставі вразило величезною, майже мертвою та зруйнованою промзоною, котрою довелось їхати близько десяти кілометрів. Лише в центрі місто виглядає більш-менш пристойно. Біля металургійного комбінату шикарний сквер. В центрі вразили фігурки оркестру. Закупивши в супермаркеті необхідні продукти харчування, вирушаємо до місця ночівлі на озері Кумісі. На під’їзді до озера в селах теж з водою не дуже добре, лише з третьої спроби вдається набрати води на ночівлю.

День 13. 18.09.2015. с. Кода – с. Асуреті – вдсх. Алгеті – смт. Цалка – вдсх. Цалкинське

Кілометраж: 95 км
Набір висоти: 1961 м
Час у русі: 7 год. 15 хв.

За ніч небо повністю затягнуло хмарами, навіть вершин невисоких хребтів не було видно. В повітрі стояла майже повна тиша, лише зрідка її порушували нечасті потяги, що прямували між Тбілісі та Марнеулі. Місце ночівлі було хоч й гарним, але доволі забрудненим: місцеві рибалки мабуть не дуже заморочуються чистотою природи.

Дорога вздовж озера йде по майже заброшеним дачам, деякі будинки чи недобудовані, чи розібрані, чи розбомблені. Враження складались неприємні, тим паче й навкруги було все затягнуто мрякою. Лише піднявшись до наступного селища Кода, більш охайного, поганий настрій від побаченого став проходити. Близько кілометра проїхали по трасі Тбілісі-Єреван та зраділи, що їхати по ній майже не довелось, оскільки вона була дуже перевантажена, і повернули на трасу, що веде в напрямку Цалки й далі на Батумі.

По гарній трасі швидко доїхали до водосховища Алгеті, де звернули на кам’янисту дорогу вздовж озера. Гарна дорога йшла всього пару кілометрів й ми уперлись у тупик, де нарвали чергову порцію кизилу на чай. Невеличкі пошуки виявили стару занедбану дорогу, по якій близько кілометра довелось пройти пішки. Скоріш за все дорогу змила повінь та нею перестали користуватись. Вже за водосховищем знайшли ще один наслідок повіні – вщент знесений міст через який йшли дороги до сел Гадаркхи та Ксовреті. Від цього мосту піднялись по кам’янистій дорозі та знову виїзджаємо на трасу. Вздовж річки Алгеті рухаємось з невеличкими підйомами та спусками, а вже після розвилки Цалка-Манглісі, почався головний підйом на перевал. Джерела води на трасі зустрічаються доволі рідко, лише на середині підйому на перевал вдалось набрати воду. Спуску з перевалу практично немає, але траса йде з невеличким ухилом донизу, тому доволі швидко долетіли до Цалки, де докупили трохи продуктів, набрали води та зупинились на ночівлю на Цалкинському водосховищі, одразу за населеним пунктом.

День 14. 19.09.2015. пер. 2100 – оз. Табацкурі – пер. Цхрацкаро (2454) – смт. Бакуріані

Кілометраж: 79 км
Набір висоти: 1218 м
Час у русі: 7 год. 01 хв.

Ранок був трохи похмурий, всі гори були затягнені хмарами, лише над водосховищем було ясне небо. Трохи проїхавши по трасі звернули на гравійно-щебневу дорогу на Даракой-Джінісі-Кущи-Бурнашеті. Дорога місцями була дуже роздовблена та крупнокам’яниста, села в занедбаному стані, ця частина Грузії виявилась не дуже охайною. Цікавим об’єктом був стародавній арковий кам’яний міст у селищі Кущі. Біля селища Оліанги побудували якийсь новий кар’єр та на цій невеличкій ділянці треку постійно носяться вантажні авто, на щастя наша дорога звертає в інший бік.

Від селища Бурнашеті до перевалу 2100 рухаємось з невеликим підйомом, але на багатьох ділянках дорога крупнокам’яниста, тому рухатись доволі складно – місцями йдемо пішки, щоб не виснажуватись. Фактично ця місцина являє собою вулканічне плато. З перевалу веде гравійна дорога, коли ми спускались, стадо віслюків намагалось нас перегнати галопом.

Озеро Табацкурі доволі гарне, місцями висаджені невеличкі посадки сосен, в яких приємно зупинись на ночівлю, але гарних місць для купання ми не зустріли. Проїхавши вздовж нього, починаємо підйом на перевал Цхрацкаро. На підйомі нас зупинила подружня пара на позашляховику, щоб запитати дорогу до Бакуріані, як виявилось вони з Німеччини, а машину арендували. Взагалі європейці доволі часто зустрічаються в Грузії на арендованих автомобілях.

На перевалі довелось зупинись для перевірки документів, що для центральної частини Грузії доволі незвично, адже до найближчих кордонів доволі далеко. Перевал Цхрацкаро дуже мальовничий з декількома витками серпантину, якими дорога повільно спускається до Бакуріані. В гарну погоду з нього видно далекі сніжні вершини хребтів Сванетії. В Бакуріані поласували черговою хачапурі та поїхали вниз шукати місце ночівлі, яке практично одразу знайшлось на галявині обабіч дороги.

День 15. 20.09.2015. м. Боржомі – р. Кура – с. Ацкурі – м. Ахалцихе

Кілометраж: 88 км
Набір висоти: 828 м
Час у русі: 5 год. 29 хв.

Зранку в ущелині річки було доволі прохолодно, аж доки не виглянуло сонечко. Вже сильно почало відчуватися наближення зими. Майже спустившись з перевалу у Цагвері, звертаємо з основної дороги на Цемі-Садгері, щоб подивитись поближче на дуже відому електрофіковану вузькоколійну залізницю Боржомі-Бакуріані та й спуститись по пішохідній стежці до термального джерела у центральному парку Боржомі. В середині стежки доводиться все-таки спішитись через крутизну й наявність виступаючого каміння.

За зиму термальне джерело суттєво облаштували, проложили нову пішохідну кам’янисту доріжку, поставили охорону, але все одно його відвідання залишилось безкоштовним. Трохи попарившись в термальному джерелі та поспілкувавшись з харків’янином про пройдені нами маршрути, рушили далі на спуск до центру Боржомі. На виїзді з парку кожен набрав десь по 5 літрів мінеральної води Боржомі, якої нам хватило десь на два дні.

Дорога від Боржомі до Ахалцихе веде по вузькій мальовничій ущелині з невеликим набором висоти, причому при русі до Ахалцихе візуально здається, що їдеш вниз, але при цьому доводиться напружено крутити педалі. На обід зупиняємось на березі Кури біля фортеці Ацкурі, знизу вона виглядає доволі пристойно, але щось ніхто не забажав підніматись на неї – приємніше було позасмагати на пляжі.

В Ахалцихе заїзджаємо до міської фортеці, дуже відреставрованої, навіть занадто та трохи гуляємо по її безкоштовній частині: на території фортеці облаштовано маленький парк з виноградником, кафе. Закупляємо продукти у супермаркеті, котрий виявився мабуть разів 5-7 меншим за будову поліції та трохи недоїзджаючи до містечка Вале, зупиняємось на ночівлю, попередньо набравши води в селищі Діді.